Вони хвилю помовчали.

- Геральте! - Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. - Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?

- Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв’язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.

- Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство...

- Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають - як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.

- Убиваючи?

- Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом - помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких.

Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.

- Ось цим? - запитав він, не дивлячись на Геральта.

- Ні. Цей - для людей.

- Чув, чув. Знаєш що, Геральте? Я таки піду з тобою до склепу.

- Виключено.

Фолтест обернувся, очі йому блищали.

- А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані... пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Невже я не маю права знати, як ти її мордуватимеш?

- Ще раз кажу: виключено. Це неминуча смерть. І для мене теж. Якщо хоч на мить послаблю увагу, волю... Ні, пане.

Фолтест обернувся й рушив до виходу. Геральтові якусь мить здавалося, що король так і вийде без прощального слова чи поруху, однак той зупинився і глянув на нього.