Відьмак не рухався. Не хотів, щоб вельможа помітив, якими швидкими зробилися його рухи, якою стрімкою - реакція. Темрява западала швидко, і це було вельми до речі, бо навіть сутінки здавались занадто яскравими для його розширених зіниць.

- А чому це, пане, все має лишатися по-старому? - спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.

- А це вже, - Остріт виклично підніс голову, - хай тебе не обходить!

- А якщо я вже знаю?

- Цікаво.

- Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди? Якщо королівські примхи остогиднуть нарешті і вельможам, і простим людям? Я, між іншим, їхав до вас через Риданію й Новоград і чув не раз, що у Визимі начебто ждуть - не діждуться короля Візимира яко спасителя й істинного монарха... Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов’язку та про звичайну порядність?

- Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш! - крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. - Не люблю дискутувати з ким попало! Ви тільки його послухайте: мораль, етика, кодекси!.. І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Лицемір, що розкланювався перед Фолтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, як найманий головоріз! І ти смієш іще задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе відуна? Чарівника? Ти, шолудивий відьмаку! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!

Відьмак навіть не ворухнувся.

- Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте, - мовив він спокійно. - Темніє. Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча.

- Ти сам напросився, знахарю! Отримуй, що заробив! І не поможуть тобі твої штучки! Маю при собі черепашачий камінь!