Геральт лише усміхнувся. Поширені гадки про силу черепашачого каменю були безпідставні. Але тратити силу на чарівні закляття, як і щербити свій срібний меч об Острітове залізяччя, він не мав жодного наміру. Отож стрімко ухилився від Острітового меча і п’ястуком ударив вельможу в скроню.

Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв’язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.

- Мовчи краще, - мовив відьмак. - Бо прикличеш її передчасно.

- Ти, клятий убивцю! Де ти там?! Ану розв’яжи мене зараз же, собацюро! Висітимеш за це, сучий сину, на шибениці!

- Тихо.

Остріт важко дихав.

- Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв’язаного? - озвався вже тихіше він, майже пошепки додаючи до запитання лайку.

- Ні, - мовив відьмак. - Відпущу тебе, але не зараз.

- Ти, душогубе! - просичав Остріт. - Хочеш мною затулитись од упириці?

- Хочу.

Остріт принишк, перестав борсатись.

- Відьмаку!

- Чого тобі?

- Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів од них, живцем згнив. І знаєш, чому?

Геральт мовчав.

- Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її... Відьмаку, ти тут?

- Тут.

- Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості... Чуєш, відьмаку?

- Чую.

- Це все його мати, стара королева. Напевно вона. Не могла бачити, як він і Адда... Відьмаку! Щось найшло на мене і я сказав... Це я винен, відьмаку?.. Я?

- Це вже не має значення.

- Північ близько, відьмаку?

- Близько.

- Відпусти мене раніше. Дай мені трохи часу.