- За шість років, - вигукнув Геральт, - ніхто нічого не зміг зробити?!
- Як бачиш, - кивнув Велерад. - Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з’явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.
- Шахраїв не бракує.
- Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато, - погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду. - Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.
- Піду.
- Що ж, діло твоє. Пам’ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну - пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?
- Не знаю. А відьмаки приходили?
- Аякже, було кількоро. Та, зачувши, що упирицю треба відчарувати, а не забити, здебільшого лише знизували плечима і їхали геть. Тому так і зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Був, правда, один, молодший за тебе, не пам’ятаю, як звати, - здається, він і не називав свого імені. То він таки спробував.
- І що?
- Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука.