Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув - йому ж так нічого й не подарували!

- То що ж ви мені… - почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його - замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни - ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

- Дядю! Дядю! Відчиніть!

- І чого? І чого б ото стукати? - почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. - Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

- Та… Ме-е… Не-е… - промимрив Віка.

- Отож бо! - погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

- Ох і цікавий, - мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. - Давай!

- Що? - не второпав Віка.

- Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

- Е-е… Ні, - відказав спантеличено.

- То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні. Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, шоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.