Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

- Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше - не за розмірами, певна річ, - а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?

- Ну… Може… - погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

- Такий, знаєш, урок…

Хлопець скривився.

- Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? - зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: - За п’ять хвилин третя. Ото! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

- Давайте, - кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

- От і добре, - зрадів продавець. - От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, - мовив тут-таки. - Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

- Ви певні? - спитав обережно Віка.

- А кому ж про це знати краще од мене! Певен! - І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. - А зараз вибачай - за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.