- Це з гори, мабуть? - поспитав несміло князь.

- І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

- А може, він усе-таки бреше? - не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

- Хто бреше? Я? - обурився Віка. - Ви що, дядю?

- Облиш, облиш, Онисиме, - докинув і князь. - Відчуваю - правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

- Віка.

- Правда, Віко?

- Ха! Ще б пак! - погодився хлопець. - А от іще - телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

- На тому кінці… - так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

- Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, - розпалювався Віка.

- Це ж який дзвін треба! - сплеснув руками князь.

- Та не дзвін, - одмахнувся Віка. - А телефон. Та хіба це все! - розохотився ще дужче. - От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення - без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! - Віка аж засапався. - Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, - закінчив несподівано для самого себе.

- Ех ма! - вхопився за голову князь. - Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? - дивився з повагою на хлопця.

- Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

- Всі чули? - запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема - стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.