- Княжич тут? - запитав князь.

- Тут, - пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

- Добре, - кивнув князь. - Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких присмних слів йому ше ніколи не говорили.

- Де ж ти взявся такий? - захоплено звернувся князь до Віки. - Скільки ти книжок перечитав?

- Ого! - відказав гордо Віка. - Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

- Рідний ти мій! - у щасливій нестямі підбіг він до Віки. - Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! - дав він запотиличника синові. - Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

- Я ж стараюсь, батечку.

- Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! - знов повернувся до гостя. - А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш - окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш - усе твоє буде.

- Та ні, князю, дякую, - одказав хлопець. - Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, - вчасно схаменувся, - я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх - аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише - весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», - та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?