Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

- «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і несть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

- Воістину! Воістину так! - не став слухати далі князь. - Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, - і поклав руку на Вічине плече. - Ану, що там далі? - знов звернувся до Минька.

- Що далі, те нехай там і буде, - не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. - Вистачить! Бачу - знає дещо отрок, але вчити його…

- А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, - квапливо заговорив князь. - Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, - вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих скалок обруч, - гривню тобі жалую. - І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

- Ах! Князь гривнею пожалував! - прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

- Ану, тихіше! - гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. - Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, - кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув - увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

- А це хто? - сміливо запитав Віка,