З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

- Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, - покликав. - Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, - звернувся до натовпу. - Хто може лишитися, той сам знає.

- Що, тату? - підійшов княжич.

- Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

- Хочу, - зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

- Хоче, хоче, - заговорив князь до Віки. - І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так - я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? - запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. - Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» - здогадався він і хутенько закрив книгу.

- Не треба, не треба - сказав. - Хай-но іншим разом.

- А то по-грецьки тобі втне, га? - запитав князь. - Може,- додав гордо.

- Не зараз, не зараз, - нервово смикнувся Віка. - Іншим разом.

- А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по писаному. А то ще...

- Потім! Потім! - не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

- «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», - не здавався князь. - А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Мишо! - підохотив сина.