«Ось дивіться, я, - гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завучу і директорові школи, - сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська - ха! А фізкультура - ой, не можу! А історія - я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…»

Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитимсться у якійсь там середній школі…

Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як ріс він і набирався розуму.

… Матір сира земля захиталася. Звірі в лісах розтікалися. Птахи попід хмарами розліталися, Риби по морю синьому розкидалися. Та й пішов Вольга Всеславович Вчитися всяких хитрих мудрощів…

- Ех, співає, - мовив до Віки князь. - Ну зовсім як про тебе.

Перейшов Вольга на семий рік, А прожив немов двадцять літ, -

вів далі старий.

Понавчався хитрих мудрощів, Мов усяких, язиків різних…

І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.

- Ну зовсім як про тебе, - повторив князь, коли втишилась музика. - А ти можеш, - запитав із, раптовим занепокоєнням, - як Вольга, на вовка обертатись?