- Ну це вже ти… - почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обуреного товариства.

- Правильно! Правильно! - згукнуло воно воднораз. - Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!

Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.

- Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.

- Людіє! - важко зіп’явся на йоги князь. - Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись - ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних - то таки злочин.

- Добре сказано! - відгукнулася радо зала на такі слова.

- Отже завтра, - повів далі, - зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от… - гидливо вказав на Віку. - А поки що, гей, варто! - гукнув. - Киньте його в поруб!

І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.

- Стривайте! - сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривну - свій недавній подарунок. - Ведіть, - дозволив тихо.