- То що ж це таке, зрештою, електрика? - нетерпляче вже згукнув князь. - Поясни до ладу.

- От-от, - докинув Онисим.

- Еле-ктрика. - роздумливо протягнув Віка. - Ну, це… Теє… Значить, е-е… Електрика, - проказав, напружуючи пам’ять, і раптом із жахом зрозумів, шо якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.

Таке просте і звичне з дитинства слово, таке знайоме і, здавалось би, зрозуміле… І стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, сидить зараз серед усіх цих дядьків і не може стулити докупи хоч яке пояснення.

- Телевізор! - урочисто оголосив літописець.

- Можеш зробити? - вихопивсь із підступним запитанням Онисим.

- Ні, - промимрив.

- Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! - мов удари гарапника падати на Віку слова, такі дивні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.

Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне - вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив - думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.

- Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! - линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.

Але й той почувався незаслужсно введеним в оману - блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився - уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.

- Я от що мислю, - нараз почув Віка Онисимів голос. - Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, шо побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.