- А-а, - посміхнувся балакучий молодик. - Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги - і не встиг перевдягнутись. Якшо хочеш - будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову. Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

- Ну як? - переможно глянув він на Віку.

- Здорово, - усміхнувся хлопець. - А навіщо вам оце? - вказав на каску.

- Пробач, - зніяковів продавець чудес. - І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

- Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити - чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» - то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

- А що ви можете подарувати? - поцікавився Віка.

- І він іще питає! - сплеснув долонями дарувальник чудес. - Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

- А канікули зараз ви можете зробити? - запитав він.

- Канікули… Можу, - якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

- Ну, не канікули, - Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволеиий таким бажанням, - а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

- Не складно, - спохмурнів дарувальник іше більше. - Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне шось важливіше. Бач, я вже казав - ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, - проказав раптом голосом Людмили Петрівни.