Зрідка “Голіафові” траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індіянські піроги.

Сонце швидко котилося до обрію, поринаючи в імлу. Оріноко текла велично, спокійно. Проте її спокій був оманливий.

Останніми днями син Крутояра, Олесь, худенький п’ятнадцятирічний хлопець у коротких штанцях і крислатому капелюсі, помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішим.

Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, із екіпажу не врятувалась жодна жива душа.

Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень, якого казкові сили втиснули в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.

Олесь міцніше вчепився в металеві поручні. Гіпнотична сила води прикувала його погляд.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, усміхніться, Адже усмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Ілько до всіх підходить з однією міркою: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш ні найменшої прихильності.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві, підходячи до хлопця. Побачивши, що на його голос зацікавлено висунувся з рубки капітан Пабло, Ілько, хвацько підскочивши, сів на поручні.

— Сеньйоре! — переполошився капітан. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під лагідним промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів: