Десятиденна подорож по Оріноко принесла очоленій Крутояром експедиції багато цікавих несподіванок. Експедиція надибала на людей з напіввимерлого індіянського племені каража, знайшла чудову колекцію старовинних речей народу тупі, зібрала чимало рідкісних зразків місцевої фауни й флори, дослідила рельєф Орінокського нагір’я. І все-таки Крутояр добре знав, що їхні відкриття були тільки краплиною в морі того багатства, яке ховала від людини нерозгадана земля Орінокського басейну.

Тепер на них чекали ще важчі шляхи — простори Амазонки. Короткий стрибок літаком — і знову вода, спека, ліс. Аж доки каламутні хвилі великої ріки не винесуть їх до безмежного Атлантичного океану…

Ось і порт. Біля дерев’яного причалу погойдується незграбний, старовинної будови корабель з високою трубою, яким вони прибули сюди з Сан-Феліче. Капітан, добрий, старенький дідусь у поношеному кітелі і обвислому сірому капелюсі, ставився до них з повагою. Його щось не видно на палубі, мабуть, сидить десь у барі і за склянкою дешевого мартіні шеретує свої невеселі думки.

В порту не так відчутно задуху. Ріка ледь помітно парує. Пливуть на хвилях бензинові плями, дітлашня бовтається при березі, біля гранітного пірса. Млосна тиша, спокій, сонячна прозорість.

Крутояр схилився на дерев’яні поручні, очі його зупинились на вуличках містечка, на цинкових дахах, на гострих шпилях кам’яних церковць, на стрункій телевізійній антені. Староліття й сучасність. Усе тут разом, усе сплелося, змішалося…

— Дай мені спокій! Набридло твоє базікання! — вигукує хтось поруч.

Крутояр обертається на ті слова. Двоє чоловіків в потертих костюмах стоять зовсім близько і дивляться на річку.

— Ти даремно, хлопче, комизишся! — намагається переконати в чомусь свого товариша невисокий на зріст робітник з темним, задумливим обличчям. — Кидай своє Бакарайбо і їдьмо на Сан-Феліс. Американці платять на залізних рудниках долар у день. А буває і по півтора.