— Мене побрехеньками не купиш! — спалахує цибатий, вузькогрудий здоровань і тягнеться очима кудись у зарічанський простір. — Краще піду на службу в національний корпус безпеки.

— Скоро цих гестапівців вішатимуть, як собак!

— О, ні! Хунта почувається чудово…

Крутояр мимоволі здригається. Невесела правда життя на якусь мить пригнітила його душу. Він знову дивиться на місто, знаходить поглядом гостроверхий будинок мерії, над яким затрималась попеляста хмарина, суха й легка, як крильця мертвих метеликів. Здається, гострий шпиль телевізійної вежі зачепився за її пінясте мереживо і не пускає її в далеч, не хоче розлучитися з нею.

— Сеньйоре Крутояр! — раптом лунає вражено і радісно.

До Крутояра здалеку всміхаються вузенькі очі. Високий, трохи зсутулений дідусь у світлому костюмі, з довгою тростиною в руці чимчикує до нього через дорогу. Дуже знайоме обличчя. І голос нагадує про давнє, напівзабуте. Швед Сундстрем! Невже це він, вічний мандрівник і шукач своєї загубленої мрії?

— Моє шанування, пане Сундстрем! — поспішає йому навстріч професор.

— Я радий бачити вас! — басовитим голосом гуде швед. — Воістину земля — тісний притулок для людей. Звідки? Яким добрим вітром, професоре? Ми не бачилися п’ять років!

— Ваша правда, пане Сундстрем: п’ять років! Етнографічний з’їзд в Сан-Франціско… Ціла вічність!.. Ви все подорожуєте, все вам мало!..

— Хочу щось встигнути під старість, пане Крутояр.

— “Щось” — це занадто скромно. Мені відомі ваші діла і ваші плани.

— Планів не бракує, колего, — з сумним усміхом озивається швед, і в голосі його раптом прохоплюється втома змученої нелегким життям людини. — На жаль, не всім їм судилося збутися.

Усе своє життя Сундстрем мандрує, перетинає континенти, вперто шукає якихось великих таємниць. Крутояр знає, що в цього впертого вченого немає ні власного дому, ні родини, ні спокою в серці. Так і скінчаться його дні десь під Південним хрестом або на славетних руїнах древніх ацтеків.