— Історію інків я добре знаю, — зауважує Крутояр. — Ви гадаєте, що в цьому районі…

— Не я гадаю, професоре! Сміливий голландець перший висунув гіпотезу, за якою останні загони інків, розбиті, але не скорені ворогом, відійшли з межиріччя Амазонки й Оріноко. Найвірогідніше, — у верхів’я Оріноко. Голландець полетів з своїм сином саме в ті місця, які, на його думку, могли відкрити сумну таємницю…

Старий швед говорив кволим, охриплим голосом, краплі поту стікали по його зморшкуватому обличчі.

— Може, зайдемо до нас у готель, пане Сундстрем? — чемно урвав його мову Крутояр.

— Щиро вдячний вам, професоре, — сказав швед і глянув на річку. — Для цього я вже не маю часу. За чверть години я вирушаю в море.

Він показав рукою на невеличку дизельну ланчію, що погойдувалася на хвилях біля найближчого причалу. Це був швидкохідний однопалубний кораблик, не вельми комфортабельний, але цілком надійний для плавання по бурхливих ріках тропічної Америки. Суденце не боялося чорториїв, швидких течій і підступно-небезпечних берегових урвищ.

Шведський учений квапився. Він мусив виїжджати звідси якнайскоріше, кинути всі свої діла, забути про сміливого голландця і рятуватися на швидкохідній ланчії. Так, саме рятуватися. Дальше перебування в тропіках кожної хвилини могло обірвати його життя.

— Я прилетів сюди для того, щоб знайти Ван-Саунгейнлера. Почав збирати рятувальний загін, спорядження. Намітив маршрут, я все добре продумав. І раптом… страшний сердечний приступ. Лікарі ледве виходили мене. Тепер треба кидати все. Можливо, назавжди… І ніхто не знатиме правди, ніхто не врятує мого друга!