Вона обсмикувала халат усе рідше й рідше, нарешті зовсім забула про нього, оголивши не менш засмагле стегно. Уже після другої сигарети Аделаїда Яківна попередила Хаблака, що майор може називати її просто Адою, це навіть подобатиметься їй, бо всі близькі знайомі й товариші називають її саме так, навіть Адочкою. Передбачивши майорову спробу заперечити близьке знайомство, Аделаїда Яківна сказала, що нині вони нібито пов’язані одним мотузком, так би мовити, друзі по нещастю. Вона, звичайно, розуміє: спіймати злодія майорові буде не так уже й легко, отже, їм доведеться до цього врочистого моменту спілкуватися — це навіть тішить її, бо звикла перебувати в компанії людей розумних, духовно багатих, одне слово, інтелігентних.

Звичайно, Хаблакові сподобалось те, що Аделаїда Яківна зарахувала його до інтелігентного товариства, хоча й дурнувате запитання мало не зірвалося з вуст: як узгодити її духовні запити з одруженням зі звичайним шевцем, нехай і зветься він по-сучасному майстром цеху?

Однак жінка не стала чекати дурних запитань і сама пояснила: була колись молодою і недосвідченою, а швець скористався з цього, заморочив голову бідній студентці, та й як не заморочити? Швець нині мало не м’ясник, а вийти за м’ясника мріє кожна. Правда, Остап Валентинович розуміє своє місце й не пнеться куди не слід (тут вона зробила марну спробу прикрити коліна, від чого стегно оголилося ще більше), коло знайомих підбирає вона сама, і майор може запросто, будь-коли відвідувати їхній скромний притулок.

Аделаїда Яківна обвела поглядом кімнату, наче хотіла, аби майор і сам переконався в справедливості її слів, однак Хаблак, певно, повівся зовсім не інтелігентно, бо замість вдячного прийняття запрошення підійшов до неймовірно розкішної імпортної “стінки” й запитав, як вона зветься.