— Я також сподівалася на це, — вколола, — однак ще не втратила надії.

— Усі ми сподіваємось на щось… — примирливо відповів Хаблак. — Ось і я сподіваюсь впіймати злодіїв, та потребую вашої допомоги.

— Ну, все, що залежить від мене… — округлила очі жінка. — Вони залишили нас голими й босими!

— Що-що, а босою вам ходити недовго.

— Мій Остап Валентинович такий тюхтій… — махнула безнадійно рукою.

У душі Хаблак категорично не погодився з Аделаїдою Яківною, та заперечувати не став.

— Не буду критися, — мовив, відсьорбнувши кави, — у вас на квартирі побував досвідчений злодій.

— Звичайно, відімкнути такі замки, не пошкодивши, — вигукнула.

— Хто знав про ваш від’їзд на курорт? — прямо запитав Хаблак.

— Тобто кого ми підозрюємо? — ні на мить не завагалася Аделаїда Яківна. — Хочете сказати, що хтось навів на нас злодія?

— У мене складається таке враження. Аделаїда Яківна замислилася.

— Сусіди… — почала закладати пальці. — У квартирі навпроти мешкають люди, з якими ми ледь вітаємось. Звідки їм знати про наш від’їзд? Ліворуч — Берта Самійлівна з дочкою. Берта знає все, та й ми просили її наглядати за квартирою. Але Берта виключається. Зовсім і категорично. У сто сімнадцятій квартирі — відставний полковник з Дружиною. Також виключається, а більш ніхто в домі… — Вона затнулася, зробила великі очі й навіть сплеснула долонями. — Водопровідник! — вигукнула. — Цей ханига заходив до нас напередодні від’їзду, і я сама сказала йому про відпустку. Просила добре відремонтувати крани, завжди вони течуть, і не дай боже, аби щось сталося, коли нас не буде… Так, він! — додала ствердно. — Ще подивився на мене, я точно пригадую, якось підозріло й запитав, куди їдемо. А мені чого критися?..

— Прізвище слюсаря? — швидко запитав Хаблак.

— А хто ж його зна? Дядя Вася. Та й всі вони — дяді Петі й дяді Васі, ханиги кляті!