— Більш нічого не запитував?

— Навіщо ж, я сама сказала про відпустку й море, а на море на два дні не їдуть.

— Звичайно, — погодився Хаблак, вирішивши доручити перевірку дяді Васі Сагайдачному. — А ще хто?

Аделаїда Яківна наморщила чоло.

— Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…

— Хто?

— О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний — не замовкає!

Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!

Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало — завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…

Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано:

— Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.

Хаблак зиркнув на “Рустик” та імпортний сервіз на поличці, — певно, злодій погребував ним, зважаючи на вагу та незручність транспортування, — подумавши, що хазяйновитий і спритний Остап Валентинович скоро знов обладнає кубельце і замість двох украдених килимів придбає три нових. Подумав ще: не варто особливо старатися, аби повернути килими Аделаїді Яківні, — мабуть, у цьому випадку злодій вкрав у злодія… Але він обов’язково висловить свою думку начальству, а начальству, як відомо, видніше…

Не дуже засмучений розпачем смаглявки у барвистому халаті, Хаблак підвівся і ввічливо попрощався з Аделаїдою Яківною.