А зараз сидить у кріслі холодно й незворушно, наче все, що робиться, її не обходить і обікрадено зовсім іншу квартиру…

Нарешті Корольова відірвала пальці від підлокітника, мабуть, стомлена боротьбою з неслухняним зайчиком, обвела поглядом кімнату, буцім уперше побачила в ній непроханих гостей. Хаблак помітив у її очах зчудування, наче збагнула нарешті, що сталося, і зрозуміла всю невідворотність події. Обличчя Надії Петрівни скривилося, чоло зморщилося, як у дитини, котра намагається щось усвідомити й ніяк не може, потім вона махнула рукою і згорбилася, забула і про Хаблака з його настирливими запитаннями, і про безмовних, з палаючими од цікавості очима понятих, замкнулася в своєму горі. Хаблак подумав: певно, жінку найбільше мучив не жаль за втраченим (хоч одна каракулева шуба, правда, ношена, тепер не по кишені Корольовій, не кажучи вже про інші речі), а образа за те, що чужі, жадібні руки порпалися в її шафах і комоді, торкалися найулюбленіших суконь, прикрас, перебирали книжки, висували шухляди столу. Мабуть, вона й тепер відчуває присутність у квартирі чужака, і це відчуття ще довго не даватиме їй спокою.

Хаблак співчутливо зиркнув на жінку: тут він нічим не міг допомогти їй, навіть швидко спіймавши злодія і повернувши вкрадені речі. А на те, що це йому справді вдасться, він поки що не покладав великих надій: злодій, судячи з невдоволеного гмикання експерта Болотова, майже не залишив слідів, певно, не новачок, та й не поспішав, діяв розсудливо — це видно з усього. Отже, знав, що Корольова виїхала, і мав час вибрати найцінніші речі.

Хаблак зазирнув у вічі жінці, буцім намагався нарешті привернути її увагу, проте й цього разу йому не вдалося зацікавити Корольову — дивилася на майора холодно й байдуже, як на чужу людину, котру змушена терпіти лише за обставин, що склалися. У майора ображено затремтіли губи, однак одразу опанував себе, подумавши, що Корольову можна зрозуміти… Зрештою, невідомо, як би сам повівся на її місці.