І Хаблак, затамувавши невдоволення, запитав спокійно:

— Скажіть мені, Надіє Петрівно, хто знав, що ви їдете до Криму?

Корольова відповіла не одразу: зиркнула на майора здивовано, наче мала справу з малою дитиною, якій слід пояснювати елементарні речі.

— Багато хто знав, — відповіла нарешті, знизавши плечима. — Я не робила з цього таємниці.

Хаблак усім корпусом повернувся до понятих, так, що крісло аж зарипіло.

— Ви знали, що Надія Петрівна їде у відпустку? — запитав. — І на скільки?

Жінка, яка не діставала чоловікові й до грудей, підвела на нього очі запитливо, а той ледь помітно похитав головою, нахилився трохи вперед і навіть устиг щось сказати, але що саме, майор так і не розібрав, бо жінка зупинила чоловіка енергійним жестом і затуркотіла:

— Звичайно, ми знали… Дізналися, але не одразу… Може, на другий день чи на третій. Розумієте, ми вже на пенсії й сидимо там, унизу, де квіти, там зручно — на лавиці, крім того, люди поруч, і поговорити є з ким… Газет, розумієте, не передплачуємо, позаяк на пенсії… Та й по телевізору все кажуть, сусіди розповідають…

— Катю, — нарешті докірливо вставив чоловік і знову похитав головою, — нас питають…

— А я що кажу? — Жінка схрестила руки на грудях, ступила вперед — низенька, мало не квадратна, навіть довгий, до підлоги, халат не робив її вищою. Певно, жінці подобалося бути в центрі уваги, їй набридло грати роль статистки біля одвірка. — От я й кажу: таку поважну особу, як Надія Петрівна, не помітити не можна. А ми її з середини серпня не бачили? — озирнулася на чоловіка. — Точно, не бачили, й сусіди — також. Розумієте, вирішили, Корольова поїхала. А куди? На море, звичайно. Куди ж іще таким, як вона, їздити!