Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.

А кому приємно топтатися на місці?

Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним — оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.

Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.

Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.

— Ну? — тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.

Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.

— Давай сюди, Грицько, — покликав лейтенант. — Швидко і разом з Олежкою.

Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?

Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один — років десяти — одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами — сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака.