А другий зупинився на порозі — років шести — семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.

Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.

— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.

Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.

Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:

— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.

— Майор також хоче послухати.

— Невже так цікаво?

— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.

Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:

— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.

— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!