Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.

Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:

— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…

— Сорочка якого кольору?

— Світла.

— Біла чи з візерунками?

— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.

— А штани?

— Темні.

— І куди він пішов?

— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?

— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?

— А дорослі не бачили того чоловіка?

— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.

Хаблак підвівся.

— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.

Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:

— Високий. Такий, як ви.

А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!

— І кремезний.

— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!

— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.

— Постараємось.

— І нам покажете?

— Як же нам без вас обійтися?

— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.