— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.

— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?

— Сам.

— І куди повернув від парадного?

Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.

— Ліворуч.

— До готелю “Славутич”?

— Еге ж.

Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?

— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?

Хлопчаки винувато перезирнулися.

— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.

— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.

— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..

— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?

Малий осудливо махнув рукою.

— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.

— І ви знаєте, коли це сталося?

— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.

— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.

— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?

Грицько поворухнув губами.

— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.

— За два дні, — ствердив той.

— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.

— Цього року до школи йду.

— Невже?

— Правда, і читати вмію.

— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.