Поштарка задумалась.

— А що в них цікавого? Звичайний швець…

— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!

— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.

— Й розповіли про їхні достатки?

— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.

— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?

І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:

— Ні, були тільки свої.

Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

— Припускаю таку можливість.

— Сумно.

— Звичайно.

— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…