— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?