— Спробуйте згадати, хто знав про ваш від’їзд?

— Багато хто. І я не вірю… — Корольова безнадійно махнула рукою.

— Звичайно, — не дуже ввічливо перебив її Хаблак, — звичайно, Надіє Петрівно, хтось із знайомих міг сказати ще комусь, і всіх поінформованих встановити неможливо. Он, бачите, сусідам нічого не казали, а знають. І все ж…

Корольова одразу зрозуміла його. Кивнула, переплела сухі пальці на колінах, зовсім по-чоловічому стиснула їх і відповіла:

— Власне, ця поїздка виникла несподівано. Надійшов лист від колишньої колеги по театру. З Ялти. Вона там непогано влаштувалася і запросила мене. Чому ж не поїхати?

— Коли одержали листа?

— На початку серпня.

— А виїхали?

— Чотирнадцятого.

— З квитками не було проблеми?

— Ну що ви! Тепер літо, і до Сімферополя… Але ж мене пам’ятають у театрі, і адміністратор…

— Хто?

— Ілля Борисович Мукомолов. Він зробив це блискавично.

— Кому ще в театрі розповідали про поїздку?

— Усі на гастролях. Можливо, хтось і чув в адміністраторській… Там сиділо кілька чоловік, але я не знаю їх.

— Хто із знайомих чув про ваш від’їзд?

— Невже ви можете підозрювати моїх знайомих?

— Звичайно, ні.

— Отож. Я не дозволю навіть погано подумати про них.

Це було логічно — Хаблак сам не вірив, що хтось із знайомих Корольової міг навести на її квартиру злодіїв.

Експерт закінчив попередній огляд помешкання, визирнув з сусідньої кімнати й жестом покликав Хаблака. Корольова мешкала в зручній двокімнатній квартирі дому, з вікон якого виднілися Русанівська протока та Лаврська дзвіниця. Річкою сновигали моторні човни, в сквері на набережній сиділи люди, гралися діти, і нікому, крім оперативної групи та, може, ще цікавих сусідів, не було ніякого діла до того, що відбулося в білому дев’ятиповерховому красені.