Хаблак застережливо підвів руку.

— Виходить, здогадалися?

— Не так уже й важко.

— Констатуємо… — Майор зробив паузу. — Сусіди знали… А ще хто?

— Товариші з театру. Та й мало хто… — відповіла Корольова байдуже, наче не розуміла, для чого всі ці запитання. Мабуть, уже змирилася з крадіжкою, не вірила в можливість повернути втрачені речі й хотіла якнайшвидше покінчити з усіма формальностями — запитаннями й відповідями, протоколами та й взагалі з присутністю чужих людей у квартирі.

Майор зрозумів її й мовив тихо, але твердо:

— Потребуємо вашої допомоги, Надіє Петрівно. Від цього залежить, чи скоро знайдемо злодія.

— Знайдете? — перепитала недовірливо.

— Обов’язково знайдемо: рано чи пізно.

— Не треба марних обіцянок.

Що міг відповісти Хаблак? То більше, Корольова до певної міри мала рацію: гарантувати, що вже завтра чи післязавтра він схопить за руку злодія, який посмів залізти в квартиру, майор не міг. Та, дивлячись, як ожили очі артистки і як несвідомо потягнулася до нього, дав слово не заспокоїтись, поки лишиться хоча б півшансу на розплутування цього клубка. Так, саме клубка, бо крадіжка в квартирі Корольової — тепер він переконався в цьому — була справою рук того ж злочинця, який останнім часом пограбував кілька квартир на Русанівці і сліди якого поки що безрезультатно намагалися знайти працівники карного розшуку. Правда, старший лейтенант Затуливітер, що займався цією справою, несподівано захворів, і полковник розпорядився передати її Хаблакові.

Майор знав про крадіжки на Русанівці й раніше, проте дуже мало, однак тої зовсім незначної поінформованості йому вистачило, щоб прив’язати події в квартирі Корольової до інших крадіжок. Втім, можливо, він і помилявся — розвіяти майорові сумніви багато в чому могла б сама потерпіла. Тому й запитав якомога бадьоріше: