— Хто там?

З-за дверей почулося хрипучо-перелякане:

— Я!

— Хто я?

— Агорпина Титівна!

— Що скоїлось?

— Одірвалось!

— Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані «ширпотребу», і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше…

— Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій!

— Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось?

— Сонце одірвалось!

— Сонце одірвалось?

— Одірвалось!

— Усе одірвалось? З уздром?!

— Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить!

— Куди летить?

— На землю летить!

— Чого летить?

— Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила!

— Прощаю, — кажу.

— І вдруге?

— І вдруге прощаю!

— І втретє?

— І втретє, — кажу, — прощаю!

— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.

Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.

— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай як-небудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!