І побігла.

Вискочив і я з хати.

З криком: «Обірвалось і летить!» — біжу через двір. Зустрічаю управдома:

— Летить! — кричу.

— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.

— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!

— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!

Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.

— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть!

А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:

— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять!

— Куди летять? — питаю.

— На Київ летять!

— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!

— З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять.

— Пр-рилетять і не пропишуться!

— Таке й скажете: «не пропишуться»?! З викликом це-таки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались!

— Не повірять! — кажу.

— Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси.

— Де Одеса, а де Чумацький Шлях?

— Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю.

— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?

А один завбазою мені й каже: