— Пробач, — каже, — Грицю, що затрималася! Не сумував?
— Ні, Валюшо, ми тут заговорились!
— Угу… — я сам собі сказав.
* * *Прийшовши з весілля додому, я подумав:
«Велика справа — ввічливе обслуговування громадян. Крім усього іншого, можна іноді заміж за порядного одвідувача вийти. А як за секретаря чоловік править, — то таку при «вежливом обхождении» можна блондинку причарувати: з перманентом, брови тонкі вибриком і нігтики, як кров».
Якби моя бабуся встали
Давненько це було. Років сорок тому.
Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.
Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір'я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в одній недране, а в другім — уже дране пір'я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й «Очеретом качки гнала» співаю.
От бабуся мені й кажуть:
— Їдеш уже, синочку, скоро.
— Їду, — кажу, — бабусю.
— Знову до Києва?
— До Києва, — кажу, — бабусю.
Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:
— А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
— Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
— А назад же як я без тебе?
— Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!