Кранке вмостився на задньому сидінні поруч штурмбанфюрера, підняв скло, що відгороджувало їх від шофера, однак проявив витримку й промовчав. Але Краусові було не до дипломатичних тонкощів — запитав прямо:
— Де росіяни?
— Ходять чутки, — ухильно відповів Кранке, — що вчора їхні танки вели бої у східному передмісті.
— І що?
— Не пройшли…
Краус ледь чутно, самими пучками, постукав по шкіряній спинці переднього сидіння.
— Не тіштеся надіями, — сказав просто.
Кранке злякано відсунувся від нього: адже є наказ фюрера, згідно з яким есесівці вішали й розстрілювали панікерів на місці, й за подібні слова могли накласти головою і не такі, як Краус. Видно, штурмбанфюрер одразу здогадався, що саме збентежило Кранке, бо довірливо поклав йому руку на коліно й сказав вагомо:
— Так, Пауль, не тіште себе надіями. Маршал Конєв прорвав нашу оборону й вийшов до Котбуса. Певно, росіяни візьмуть Бреслау в кільце й полишать у тилу. Удар спрямований…
Краус на мить затнувся: йому було важко вимовити це слово, навіть лячно, проте воно начебто висіло в повітрі, й Кранке побілілими губами мало не автоматично прошепотів:
— На Берлін?
— Так, — твердо й спокійно відповів штурмбанфюрер. Нараз він усім тілом повернувся до Кранке, втупився в нього уважно, наче бачив уперше і обмірковував, до якої міри можна довіряти йому.
Кранке зробилося ніяково під цим поглядом, відчув, що зараз штурмбанфюрер відкриє всі карти, скаже, для чого нагально прилетів до Бреслау, певно, це мусило полегшити йому, шефові такої великої і складної організації, як особлива команда “Цепелін”, життя, бо завжди легше виконувати чужі вказівки, ніж самому приймати рішення.