— Мусимо дивитися правді у вічі, — мовив Краус і відкинувся на спинку сидіння. — Тож, поки можливо, повинні вжити деяких заходів.
“Поки можливо…” Ці слова свідчили про пряму зраду. Ще два дні тому Кранке без жодних мук сумління заарештував би й не таку особу, як Краус, але згадав бензиновий дух від розігрітих моторів “юнкерса”, пілота, який вистрибнув з літака одразу за штурмбанфюрером, і вирішив, що з арештом можна почекати, а зараз треба слухати й зважувати кожне слово, тепер це єдиний вихід для розсудливої людини, а в здоровому глузді Кранке собі ніколи не відмовляв.
Нічого не відповів штурмбанфюрерові, тільки ще трохи відсунувся, дивився спокійно і очікувально. Краус посміхнувся презирливо.
— Розумію вас, гауптштурмфюрере! — мовив мало не офіційно. Він не назвав його, як щойно, Паулем, інтимно й довірливо, однак Кранке ніяк не зреагував на зміну тону. В його становищі головне — витримка, і тепер спочатку вислухати все, що скаже Краус, лише тоді можна зробити безпрограшний хід.
— Так от, гауптштурмфюрере, — сказав Краус уже без посмішки, — я міг би наказати вам, та, гадаю, буде значно краще, коли ми знайдемо спільну мову й ви самі усвідомите невідворотність того, що станеться дуже скоро.
Кранке знову не зреагував на ці слова, які могли б бути й провокаційними. Він-то знав, що саме станеться дуже скоро, і особисто для себе вжив деяких заходів. Зрештою, треба бути несусвітним дурнем, аби, маючи під рукою такого видатного спеціаліста, як Валбіцин, не запастися кількома комплектами абсолютно надійних документів, що засвідчували цілком пристойне минуле інтендантського гауптмана Гроса, чи середнього комерсанта Відемана (торгівля будівельними матеріалами). То більше, що кузен Кранке Макс Відеман справді мав у Кенігсберзі контору з продажу будівельних матеріалів і за чутками, що дійшли до гауптштурмфюрера, місяць тому загинув від бомби.