— Ти ж бачила, це свої?

— Наші… — відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. — Побігли!

— Корови недоєні…

— Біс із ними!

— А молоко? Що скаже Кальтц?

— Німецьке молоко! Тьху… — плюнув і розтер.

— Корів шкода.

— І корови німецькі! — Підхопив гусака. — І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… — Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: — Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.

І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.

Дорога спускалася до байраку, через який перекинули вузький дерев’яний місточок, і на ньому стояв хлопчина років десяти; Мишко одразу впізнав його: син якогось родича Кальтца, що мешкав у сусідньому селі.

Одягнутий у форму гітлерюгенду, хлопець стояв посеред місточка, широко розставивши ноги, й дивився, як Мишко з Лесею наближаються до нього. Нараз засунув руки в кишені шортів, з-під яких стирчали худі, немов сірники, ніжки, й подався їм назустріч, дивлячись зверхньо й презирливо.

Мишко відчув, як затремтіли Лесині пальці, стиснув їх міцно й заспокійливо. Ступили на місток, і дерев’яні бруски застукали під такими ж дерев’яними колодками, що кріпилися ремінцями до ніг.

Хлопець не притишив крок, ішов, заклавши руки до кишень, вони зближувалися швидко, певно, раптом хлопчина усвідомив, що йому не збираються поступатися дорогою, і це не те, що здивувало, а вразило, бо вигукнув тонким голосом, уклавши в єдине слово всю ненависть і презирство, з якими ставився до цих рабів:

— Weg!