Він вимагав, щоб йому звільнили дорогу, і ще вчора Мишко відступив би до билець, пропускаючи цього миршавого гітлерюгенда. Але сьогодні присунувся впритул до нахаби — хлопчина ледь діставав йому до грудей, підвів голову й зробив спробу відштовхнути Мишка, однак той схопив його за рожеві вуха й почав сильно і з насолодою м’яти.

Хлопчина загорлав несамовито, на мить Мишко подумав, що негарно знущатися з меншого й слабшого, проте не міг утриматися, повернув гітлерюгенда до себе спиною і відважив такого копняка, що той не втримався і впав, незручно простягнувши вперед руки.

А Мишко знову взяв Лесю за руку, вони перестрибнули через хлопчину, весело зареготавши, і цей зневажливий регіт так вплинув на нього, що закрутився на цупких дошках мосту, шкрябаючи їх нігтями, й заскиглив жалібно і з ненавистю.

Але Мишко вже не чув його загроз, зовсім близько бачив бараки й матір, що сиділа біля дверей на дзиглику й чистила картоплю. Вона відклала ніж і дивилася, як біжать, опустивши руки знеможено, певно, здогадувалась про Мишкові почуття до цієї цибатої і не дуже вродливої дівчини, але побачила вперше, як тримаються за руки. Можливо, це вразило її більше, ніж літаки з червоними зірками. Проте Мишко не помітив материної розгубленості, він узагалі цієї миті не міг нічого помічати, був переповнений почуттями й мусив негайно вихлюпнути їх.

— Мамо!.. — вигукнув і, тільки тепер побачивши, що вона дивиться не на нього, а на Лесю, відпустив руку дівчини. — Мамо, ви знаєте, прийшли наші!..

— Знаю, дитино, — відповіла якось умиротворено, без того зачудування й захвату, котрих очікував.

— Ти бачила літаки?

Мати кивнула, не спускаючи пильного погляду з Лесі. Та почервоніла, але не відвела очей, наче захищала себе й своє почуття. Мати зрозуміла це й збагнула, що зараз втручання недоречне, краще удати, ніби нічого не помітила, принаймні мала пристойний привід для відступу — підвелася і, широко перехрестившись, мовила просвітлено, дивлячись кудись над дітьми, немов і справді бачила бога: