Карлове хропіння лунало з горища, мабуть, конюха не розбудила б ціла ескадрилья штурмовиків, і Мишко вивів вороного із стійла, загнуздав і осідлав. Кінь, відчувши вуздечку, заіржав збуджено, Мишко всунув ногу в стремено і опустився на блискуче шкіряне сідло. Вороний одразу заграв під ним. Хлопець ще ніколи не гарцював на такому коні, тільки ганяв верхи робочих моцаків купати до ставу, відпустив повід, і вороний одразу пішов чвалом.

Леся, помітивши Мишка, завмерла з роззявленим ротом. Мати насварилася кулаком, та хлопець підвів жеребця дибки й, сам дивуючись зі своєї зваги, пустив його в обхід бараків на дорогу до Гарца.

Дівчата ще здалеку побачили вершника, але не одірвалися від роботи, певно, гадали, що дорогою скаче сам молодий граф, і боялися його гніву, та Мишко спрямував вороного навскіс зораного поля, лише тоді дівчата покинули капусту, дивлячись на зухвалого вершника.

Мишко підскакав до них і осадив коня перед самими робітницями — ефект був надзвичайний, кам’яніли не вірячи й, мабуть, думали, що все це примарилося, однак Мишко, не злазячи з коня, загорлав:

— Кінчай роботу! Чого працюєте на швабів?

Висока худа дівчина, запнута темною хусткою, люто визвірилася на нього:

— Самому жити розхотілося, то й нас загубити хочеш?

— Наші прийшли! — радісно вигукнув Мишко. — Годі на фріців спину гнути!

— Наші, невже наші? — Руки в дівчини опустилися, либонь, лише тепер вона утямила те, що мовив Мишко, бо заплакала, але не зрушила з місця ані на крок, стояла й витирала сльози на щоках.

До Мишка вже бігли дівчата. Бігли, мигтячи голими коліньми, розмахуючи руками, вони вже повірили йому, мабуть, тому, що навіть такий відчайдуха, як Михайло Галайда, ніколи б не наважився сісти на графського коня. Це загрожувало шибеницею, а Мишко крутить огира на ріллі, навіть нахабно хвиськає лозиною.