— Слава тобі, господи! — Ще раз перехрестилася урочисто та додала зовсім буденно: — От і дочекалися…

Мишко кинув їй під ноги важкого гусака.

— Леся зараз обпатрає, — сказав так, наче йшлося про щось цілком звичайне, — засмаж на обід, бо я вже й не пам’ятаю, коли їв гусятину.

Він і справді не пам’ятав, либонь, їв її ще до війни, а тоді йому не виповнилось і тринадцяти, певно, його б не забрали до Німеччини, та в тринадцять виглядав шістнадцятирічним, а тепер, коли ще не виповнилось сімнадцяти, вибехкав на сто вісімдесят п’ять сантиметрів і сам без особливих зусиль підіймав задок брички.

— Де взяв? — запитала мати.

— Приніс, і все! — одповів виклично.

А Леся підтримала:

— Наробилися за три роки, їм з нами он скільки розплачуватися!

Видно, мати додержувалась такої ж думки, але відразу погодитися із зухвалим дівчиськом не хотіла, бо заперечила:

— За крадіжку в Гарці, кажуть, повісили…

— Не крадемо — своє! — заперечив Мишко безапеляційно, й мати, наче лише чекала цих слів, одразу заспокоїлася. Підняла гусака й мовила задоволено:

— Великий!

Леся підхопила птицю, облила окропом і заходилася патрати, а Мишко вирішив, що святковий обід не може відбутися без дівчат, вони садили капусту аж під Гарцом, кілометрів за чотири від Штокдорфа. Нараз він уявив, як під’їжджає до поля, де працюють дівчата, на вороному жеребці самого фон Шенка, й тут-таки збагнув, що мусить вчинити саме так, бо не простить собі нерішучості, може, ніколи не трапиться нагода погарцювати на баскому коні, як сам граф фон Шенк. До коня східних робітників і близько не підпускали.

Мишко побіг до конюшні.

Конюх, старий, трохи підсліпуватий Карл, як і завжди, вже відпочивав — нагодував робочих коней, а виїзних почистив, після цього залазив на горище й спав годину. Його не взяли навіть до фольксштурму, ортсгрупенляйтер сам розпорядився не вносити Карла до списків, бо той був несповна розуму, міг розмовляти тільки з кіньми і ще трохи з управителем Кальтцом, особливо коли той давав розпорядження щодо конюшні.