Дивіться, он із-за пагорба виходять троє. Та й чудні ж які подорожани! Ледве бредуть вибоїстим піщаним путівцем. Важко човгають ногами, видно, дуже наморені. Обличчя й одяг аж сірі від пилу.

Попереду виступає капрал Мартин Пипоть — півень, якого після останньої війни демобілізували. Служив він у війську сурмачем. Щодня вдосвіта грав на сурмі зорю. На мундирі в нього кілька ви-цвілих стрічечок від медалей — це нагороди за бойові подвиги. Але що вдієш, старість не радість. Видали йому скромну платню та й показали на двері казарми.

Відпочивай тепер. Та коли ти звик воювати, як же тобі вертатися до буденного життя на подвір’ї, курей до миски скликати, яйця лічити та на світанку тричі кукурікати, щоб господар устиг надягти штани й почухати потилицю.

Ет, не для нього така робота. От і подався в широкий світ шукати збройних сутичок. Мундир на ньому вилинялий, полатаний, але сурма за плечима сяє, мов липневий місяць, а троє обламаних пер на хвості по-лицарськи погойдуються од вітру. Ступає він важко, карбуючи крок підкованими чобітьми. Остроги черкають об пісок, а затуплений дзьоб принюхується, чи не пахне десь пригодою. Відомо — старий, посивілий у боях служака.

За ним дрібною манірною ходою чимчикує лисиця Хитруся. Вона була бонною, вихователькою дітей у поміщика Індика. Знає іноземні мови — і качину, і курячу, а як чудово співає!.. І їй теж не поталанило, певне, застосувала до малих індичат неправильні педагогічні методи. її прогнали в три вирви. Зрештою, вона не любить згадувати цю історію.

Тепер її заповітна мрія — стати господинею в якому-небудь заїзді, хазяйнувати в кухні, смажити печеню з приправами, наглядати, як сходить тісто. По ній і не видно, що позаду важка дорога. Шубка чепурненька, на голові — чепчик, у лапах — торбинка й парасолька. На кінчику хвоста, немов метелик на шавлії, колишеться червоний бант. Вилизана мордочка припудрена, а може, то тільки проміння вечірнього сонця так падає.