Позаду йде кіт Мишібрат Нявчура, славний парубчина. Останні два роки він служив у млині. Але кілька місяців тому з розмови з господарем, після якої кіт і досі кульгає, він ясно зрозумів, що мельник його службою незадоволений.

Як гляне Мишібрат на нескінченну безлюдну дорогу, так і зітхне. Курява нагадує йому борошно, що сиплеться з-під жорна, а шелест дерев — шум води, яка спадає на букове колесо…

Але втраченого вже не вернеш. Згубило кота добре серце.

Часом він нявкне, обітре жмутком трави закурені чоботи й, насвистуючи, доганяє товаришів.

— Звідкіля ви, мандрівники? — спитає хтось.

— Здалеку, голубе, здалеку, — відказують хором.

— А куди ж прямуєте?

— Далеко, голубе, далеко!

О, дивіться, тепер їхні тіні витяглися, стали тонкі й довгі, випереджають їх, чуючи близький нічліг. А ось уже й зливаються з тінями лісу. Півень поправляє на голові ківер, струшує з гребеня пил. Червоне сонце вже над самою землею, от-от зайде. Надходить ніч.

Ночівля під сосною

— Сьогодні далі вже не підемо, — промовив півень і показав на дерева.

Сонце розливало тепле жовтогаряче світло, а вітер зганяв малі пустотливі хмарки на захід, де мама-хмара вже розіслала їм перинки. Хмарки щосили опиралися, невдоволено морщились і навіть пустили сльози.

— Роса, — мовила Хитруся, простягаючи лапку, на яку впала велика, тепла хмаринчина сльоза.

— Треба пошукати затишний куточок, — нявкнув Мишібрат.

— Кажу ж вам — заночуємо на узліссі, — буркнув півень, прискорюючи ходу.

Насувався тихий, теплий присмерк.

Хитруся схилилася; вхопила чайник і побігла до ставка. Вже зовсім споночіло. На небо висипало безліч зірок, стільки ж мерехтіло їх у дзеркалі ставу. Коли Хитруся зачерпнула при березі води, кілька зірок запливло в чайник, тому заварений чай мав чудовий золотистий колір.