Ліс навколо німував. Високі стовбури сосон здіймались, мов шоколадні колони. Часом тільки скрикував птах, розбуджений блиском вогнища, і знову засинав, сховавши голову під крило.
— Розкажи нам, за що ти одержав ці ордени, хоробрий капрале.
— Розкажи що-небудь про війну, — попросив Нявчура.
— О, то, певне, були незвичайні подвиги!
— Розкажи, не змушуй себе довго просити.
Тоді півень гордо стріпнув крилами і, пихкаючи люлькою, почав:
— Гм, про що б це… От хіба розповім про останній похід на Блабону.
Загадкові сигнали
Діялося це не так давно, тож ви, певно, й самі дещо пам’ятаєте… Був я тоді у війську, служив сурмачем у королівській гвардії в нашій столиці Туле-бі, в короля Барила Сьомого. Хай живе він сто літ!..
Гарні то були часи. Щодня відбувалися паради й огляди, щотижня на ринковому майдані, в зеленому павільйоні, грав військовий оркестр. Спочатку був у ньому і я, але занадто вирізнявся, моя сурма заглушувала всі інші інструменти, її пронизливі звуки легко влітали у м’ясисті вуха міщан. І ті потім не могли заснути. Вночі стрибали на одній нозі й, нахилившись набік, трясли головами, ніби У вуха їм попала вода. Самий тільки звук, один-єдиний звук моєї бойової сурми міг підняти їх на небувалі героїчні вчинки. Але вони охочіше дрімали за прилавками, де барвистою річкою струмували з полиць шовки. Вечорами прогулювались на ринковому майдані, а в неділю слухали вальси, лагідні, як весняне небо. Тому мене й спровадили з оркестру, мовляв, гармонію порушував…
Відтоді я з подвійним запалом щоранку грав зорю, і зграї голубів, плещучи мені крильми, зривалися з дахів. Одного дня сама королева, найясніша Плетунія, прикликала мене перед своє рум’яне лице й промовила:
— Чути вас, хоробрий капрале, на сім миль навкруг, шибки деренчать, плоди в садах падають з гілок, а люди раптово прокидаються. От і мій кухар теж зненацька схопився з ліжка та й ускочив поміж сни і тепер не впізнає яви…