Нявчура тим часом ламав сухе гілля. Капрал Пипоть видобув з вузлика кресало і, присівши навпочіпки, заходився розпалювати вогнище.

Залізо брязнуло об кремінь, сипнули іскри, і язичок вогню зашелестів, затріщав у сухій глиці. Він чимраз більшав, ріс і нарешті почав лизати товщі гілочки. Нявчура все тягнув сушняк і складав у купу, щоб його вистачило на цілу ніч.

Подорожні посідали біля вогнища. Почеплений на дротині чайник забулькотів. Хитруся скубла мох на підстилку. Півень, діставши складаного ножа, різав хліб.

— Друзі, — озвався він, — нам доведеться вдовольнитися тим, що є… А є в нас небагато… Я дам вам ще по шматочку грушки.

— Я вже й забула, які вони — і маслечко й сирок, — зітхнула Хитруся, крутячи гострим носиком. Мокрий від смутку кінчик його блищав, неначе на нього сіла іскринка.

— А я, повірите, не пам’ятаю, як пахне копчена ковбаска, — промуркотів Мишібрат.

— Копчена в ялівцевому диму…

— Ну, ялівцевий дим у вас є…

— Тільки ковбаски ані духу.

— Друзі, — поважно мовив капрал Пипоть, — добре, що в нас є гарячий чай, в якому плавають зірки, мов липовий цвіт, і є хліб, печений на капустяному листі, і є вогнище, біля якого ми гріємо лапки, і є довкола ліс, що заколисує нас.

— Це не так погано, — згодився Нявчура, обпікаючись гарячим чаєм.

— Навіть зовсім добре, — пробурмотіла Хитруся.

Вона змела хвостиком шишки й простяглася бі ля багаття. Скибку хліба тримала проти вогню так, що відблиски стікали по ньому, мов малинове варення. Відкушувала потрошку і їла з таким смаком, що Нявчура раз у раз заздрісно облизувався.

Коли вже трохи перепочили, капрал Пипоть витяг із-за правої халяви люльку, з-за лівої — капшук з міхура і довго натоптував люльку тютюном. Нявчура послужливо подав йому жарину. Півень кілька разів глибоко затягнувся, дзьобом випустив дим.