— Дорогу найяснішому королеві Цинамону, володареві Блаблації!

Коли вже міська сторожа схрестила алебарди і, грізно ворушачи вусами, відтіснила цікаву чернь, лавою посунули сурмачі. Пам’ятаю навіть той хвалебний гімн…

Тут півень відкашлявся, приплющив очі й заспівав:

Бла! Бла! Бла! Тій землі хвала! Гарні там поля, струмочки, холодочки і домочки; гарна людність проживає в тім чудовім, славнім краї. Цинамон царює там — хай живе сто літ! Бла! Блам!.

— Ах, як гарно, — зітхнула Хитруся. — Як шкода, що нас там нє було… Але скажи мені, що то таке — бла-бла?

— Бачиш, це в них мова така, але зрозуміти її неважко, бо замість «мама» вони кажуть «блама», а замість «тато» — «блато». З цього відразу вгадаєш, що вони з Блаблації.

— І що ж далі?

— Ну, а далі їхала позолочена карета, везло її шестеро білих як сніг коней. Хвости в них були завиті в кучері й переплетені атласними стрічками. Коли король вийшов з карети, залунали вітальні вигуки. У знатних міщан від хвилювання затремтіли черева, на них задзвеніли золоті ланцюги. На горі, в замку, прогримів сто двадцять один залп. Гармати заряджали квітами, і на величезний натовп, що плакав від захвату, спадала злива троянд. По малиновій доріжці в зелені цятки назустріч почесному гостеві йшов оточений почтом король Барило. Потім почався бенкет, який тривав сім днів і сім ночей. А на восьмий день сталося лихо, що призвело до війни. Але я не знаю, чи можна вам про це розказати, — адже то державна таємниця…

— Розкажи, любий капрале! — стали просити лисиця й кіт. — Розкажи! Довірена нам таємниця — мов той камінь, що впав у колодязь…

— Довідався я про це від королівського ключника — його мучила цікавість, і він саме підглядав крізь замкову шпарину.

В покої точилася така розмова:

— А чи не зіграти нам партію-другу, королю Цинамоне?



6 из 131