
— А чого ж, королю Бариле, можна, але попереджаю — я чемпіон із шашок.
— От і чудово, я саме хотів попередити тебе, що рівного мені гравця немає в усьому Тютюрлістані.
— Ото-то, так само і в мене у Блаблації. Я викликав найкращих гравців — і з панства, і з простолюду… Але всіх миттю перемагав, наперед угадував їхні ходи, казав: «А тепер ти переставиш шашку осюди…» І справді, туди її й ставили.
Півень замислився.
— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — річ у тім, що королівські партнери були занадто схвильовані такою честю. Жоден з них не насмілився виграти.
— Подати шашки! —ляснув у пухкі долоні король Барило.
Королі сіли за шахівницю. Порозставляли шашки. Чорні були з шоколаду, а білі — з глазурованих мигдалевих горішків. Хто бив, той з’їдав побиту шашку.
Навколо попід стінами придворні, витягаючи шиї й тамуючи подих, стежили за кожним ходом. Над головами в королів на золотій жердці гойдалась папуга Ара.
— Буде гррра! Буде гррра! — кричала хрипко.
І гра почалася. Перші ходи робили обережно.
— Шах, мат! — вигукнув король Цинамон і схрумав глазуровану мигдалину.
— А тепер мій хід, — буркнув король Барило і ум’яв шоколадне кружальне.
Гра пожвавішала. За годину на шахівниці стало просторо. Супротивники надовго замислилися, намагаючись заманити один одного в пастку. Король Цинамон берлом чухав потилицю, король Барило щохвилини знімав корону й витирав її картатою хусткою, бо вона була мокра від поту. В одного з них лишилось двоє шоколадних кружалець, у другого — дві мигдалини.
— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.
— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.
І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.
