Коли я навчався на останньому курсі університету, доля приготувала для мене перший удар. Помер мій батько. Я застав його ще при свідомості, але то вже була агонія. Ракова пухлина роз'їдала легені, найдорожчі ліки не допомагали, дві операції лише прискорили невблаганність.

Батькове ліжко стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйну крону саду, а світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю. Коли я приїхав, був саме такий чарівний ранок. Батькове лице набуло іконописної аскетичності, в запалих очах світився таємний сум. А я дивився на рідну, найближчу істоту і розумів, що вона йде від мене назавжди, тане на моїх очах, мов хмаринка, і нема в світі сили, здатної зупинити оцю страшну невблаганність. Сльози, скарги, жалі, знання всіх земних учених, старання найкращих лікарів — все даремно, даремно, даремно!

Саме тоді до моєї душі прокрався сумнів у всесиллі науки. Думки були суворі й безкомпромісні. Що мені до того, думав я, коли всемогутня наука прийдешнього знайде еліксир невмирущості? Що від того моєму батькові? І що до того мільйонам невідомих людей, котрі щодня агонізують, простягаючи руки до безмовного бога або в пустелю потойбічного небуття?

Батька не стало. Залишилася епізодична пам'ять близьких і маленький зелений горбок над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабусею. Згадую бадьорий некролог, протараторений ученицею дев'ятого класу Оксаною на цвинтарі: «Пам'ять про чудового учителя й наставника навіки збережеться в наших серцях!». «О наївна дівчинко, — з гіркотою думав я, — ти вже завтра заливатимешся від сміху, слухаючи дотепи своїх друзів, ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось палкого юнака, і навіть на ум тобі не спаде скорботне обличчя покійного математика, котрий так любив водити вас лабіринтами знання…».