Він лежав у спальному мішку, а над ним нечутними акордами грав на зоряному органі космічний Бах кришталево урочисту мелодію. Гори прислухалися до вічної симфонії, всотуючи крижаними локаторами таємничі хорали полум'яного дивокола.

Спав Гриць чи не спав — важко було навіть визначити, ніч минула, як одна мить. На світанку він встав бадьорий, вспокоєний, урочистий. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі — до перевалу.

Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, стрічаючи сонце, снігові вершини. Світило зненацька розірвало сивий серпанок туману і кинуло щедрі барви на кам'яні громаддя Кавказу. Хлопець зняв рюкзака і стояв захоплений. Сюди не долинали звуки долин, тут царювала вічність. Тиша, спокій. Цього не передаси словами, подумалося Грицеві, будь-який художник теж безсилий тотожно відобразити цю красу. Треба, щоб живий дух людини й природи злилися воєдино, стали в нероздільності. Якусь хвилю він відчував такий стан всепроникнення: щезало тіло, пам'ять про минуле, про мету походу, забулося власне ім'я… Якийсь невидимий потік полум'ям пронизував єство, розкривав таємничі глибини, тривожив, манив, закликав… Що це було? Що з ним сталося?

Хвиля прокотилася, обпалила, дихнула казкою. Згасла…

І раптом Гриць побачив його.

Спочатку він навіть не міг збагнути, хто це й чому він тут.

Праворуч Гриця біля великого каменя бовваніла постать чоловіка. Ось вона заворушилася, ступила кілька кроків назустріч, наблизилась. На перший погляд невідомий здавався юнаком сімнадцяти-вісімнадцяти років. Великі сірі очі дивилися на Гука ласкаво, з усмішкою. На юнакові були сині шорти… і більше нічого, нічогісінько! Худорлявий торс мерехтів під променями ранкового сонця райдужними іскрами — здавалося, ніби він весь покритий світанковою росою.

«Божевільний, — подумалося чомусь Грицеві. — Але чому тут, на такій висоті?».