Звичайнісінький будинок… А чого ж я чекав?

Все йде добре, все нормально.

Оцей останній розкоп дає змогу відновити контури вулиці, якою блукають мої студенти з рейкою і теодолітом, наносячи її на план.

Поступово з-під землі вимальовується силует стародавнього міста. Ось тут була виноробня: на великому, трохи похилому зацементованому майданчику раби ногами чавили стиглий виноград, і червоний сік стікав жолобками в три великі резервуари. А в цих глибоких цистернах, видовбаних і теж старанно зацементованих просто в скелі поблизу берега моря, безперечно, солили рибу. Вона була важливим предметом експорту: вже на той час навіть у далеких Афінах славився жирний керченський оселедець.

За два роки розкопок ми добули з-під землі стільки цікавих речей, що взимку, коли припиняються польові роботи, ніяк не встигаємо їх упорядковувати і описувати. Ящиками з нашими колекціями в інституті заставили дві кімнати до самої стелі. Час писати дисертацію…

Чому ж не радіти?

Скажу чесно: все це череп'я амфор, залишки фундаментів і фортечних мурів, дитячі іграшки, викинуті багато століть тому на смітник, знаходять під час розкопок будь-якого старогрецького міста. А я чогось чекаю незвичайного. Чого — поки що не знаю сам.

Щоправда, нам поталанило за знахідками відновити в найменших деталях, як це місто загинуло в полум'ї дві тисячі років тому під час нападу войовничих скіфів.

Але й тут немає нічого незвичайного. Такі сутички відбувались тоді дуже часто. Всі міста і поселення грецьких пришельців понад берегами Чорного моря перебували під постійною загрозою нападу скіфів, таврів, сіндів чи інших місцевих племен, що оточували їх з усіх боків, притискуючи до моря. Платон глузливо порівнює ці поліси з жабами, що розсілися на берегах величезної калюжі.