— Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, — твердо кажу я. — Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.

Слово Михайлу Званцеву

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…